Экономика

Единый социальный взнос или налог на труд? Что лучше для украинцев

Тех, кто не платит ЕСВ, можно понять, хотя и не оправдать: выгоднее не делать таких «взносов», а хранить деньги там, где они приумножаются (укр.)

«Єдиний соціальний внесок», який складається з «внесків» до Пенсійного фонду України та фондів соцстраху, є одним з найбільших податків в Україні щодо наповнення бюджету. У 2020 році було зібрано 294,3 млрд грн, що складає 7,5% ВВП.

Але ці надходження не зараховуються до податкових, бо формально ЄСВ називається не «податком», а «внеском», і захисники солідарної пенсійної системи та системи соцстраху наполягають на тому, що за своєю сутністю він радикально відрізняється від, наприклад, ПДФО, який збирається переважно з тієї ж самої бази. Хоча ані платники, з одного боку, ані, наприклад, статистика МВФ – з іншого, різниці не відчувають, і називають ЄСВ просто «податком на працю» (payroll tax).

Хто ж з них є ближчим до істини?

Якщо подивитися на визначення, то «внесок» – це або накопичення, нагромадження, або вклад у спільну справу. Наприклад, внески роблять до інвестиційних фондів, клубів чи кооперативів. З цієї точки зору, ЄСВ дійсно може формально виглядати як внесок, оскільки робиться він на «страхування» – від нещасних випадків, безробіття, хвороб та старості. А справжнє страхування, наприклад, життя та здоров’я, передбачає і накопичення внесків (та ще й інвестиційним доходом), і, до певної міри, «участь у спільній справі», оскільки допомога при настанні страхового випадку виплачується, фактично, за рахунок внесків інших учасників, бо страхові суми, як правило, значно перевищують суму внесків самого постраждалого – на щастя, виплачувати їх доводиться не настільки вже й часто.

Але на цьому аналогія закінчується, бо внесок передбачає добровільність на основі вигідності. Відповідно, наслідком несплати внеску зазвичай є просто неотримання блага чи виключення з учасників взаємовигідної спільної справи, і аж ніяк не штраф чи, тим більше, тюрма.

Натомість, за несплату ЄСВ передбачено адміністративну і кримінальну відповідальність, точно таку саму, як за несплату податків, та й адмініструється він державною податковою службою. Тому він цілковито підпадає піж визначення «податку», наведене на сайті ДПС: податки — обов’язкові платежі, що стягуються державою з доходів або майна юридичних або фізичних осіб. Єдине що, іноді до цього визначення додають уточнення: податок (а) сплачується до бюджету, та (б) є безповоротним платежем.

З цим дійсно є певні нюанси, адже ЄСВ формально сплачується до позабюджетних фондів – але це умовне поняття, бо той самий ПФ колись був частиною бюджету, і в деяких країнах це так є і зараз.

При цьому цей фонд, у будь-якому разі державний: ним керують державні службовці, держава гарантує його виплати, контролює його витрати, забезпечує його доходи… Більше того, він адмініструє державні пенсійні програми, які фінансуються коштом бюджету. Тож його «незалежність» є суто умовною.

Те саме стосується і фондів соцстраху. Проте, чи правильною є сама конструкція?

Такими само «незалежними» колись були і різного роду позабюджетні фонди, також фінансовані через податки: Дорожній фонд, ДержІноФонд, тощо. Але згодом їх або ліквідували, або влили до бюджету, аби забезпечити більшу прозорість та підконтрольність, бо корупція у тих фондах зашкалювала.

Не так давно корупційні схеми виявляли і у Фонді страхування від безробіття (який фінансується коштом ЄСВ), і, наприклад, в Аграрному фонді… Тож, з точки зору корупційних вразливостей, будь-які позабюджетні фонди є потенційними джерелами розкрадання, і не дарма у Грузії свого часу на законодавчому рівні взагалі заборонили їх створювати.

Дещо складнішою є ситуація з «безповоротністю». Адже захисники ЄСВ наполягають на тому, що, на відміну від, наприклад, того ж ПДФО, «внески» до ПФУ та соціальних фондів потім повертаються платникам. Проте, варто відкрити закон, аби побачити, що платником ЄСВ в Україні є роботодавець – а йому зі сплачених внесків не повертається нічого взагалі. Тому, з точки зору безпосереднього платника, ЄСВ є податком на працю в чистому вигляді: за кожну гривню виплаченої «білої» зарплати роботодавець змушений, в обов’язковому порядку, сплатити 22 копійки податку, з якого він не матиме жодної вигоди ні зараз, ні в майбутньому.

Фактично, з точки зору роботодавця, працю оподатковано у той самий спосіб, що і споживання природних ресурсів, за які доводиться виплачувати рентну плату. Але з погляду суспільного добробуту тут є докорінна різниця: суспільство зацікавлене в економному споживанні природних ресурсів, і саме тому обкладає їх податком.

Окрім того, в деяких країнах (в тому числі, в Україні) ці ресурси вважаються, повністю або частково, «народною вартістю», отже «народ» в особі держави має право на принаймні частку від них. Тим більше, що видобуток корисних копалин часто називають «експлуатацією», бо, як правило, це є надприбутковим бізнесом – адже вони є рідкісним ресурсом. Додатковим (акцизним) податком обкладають також споживання тих товарів, які, як вважається, несуть шкоду: алкоголю, тютюну, пального…

На відміну від цього, робоча сила була б «ресурсом» коли б вона складалася з рабів чи кріпосних. Майже так само її сприймали комуністи: для планової економіки «трудові ресурси» були одними з базових, праця вважалася суспільним обов’язком, а «неробство» каралося згідно кримінального кодексу.  

У сучасному ж суспільстві «робоча сила» представлена громадянами, які суто добровільно продають свої послуги підприємцям, тому про жодну експлуатацію не йдеться.

Ще одна відмінність полягає у тому, що суспільство зацікавлене у тому, аби як можна більше громадян мали оплачувану роботу – тому в деяких випадках держава навіть стимулює створення робочих місць. Але, водночас, карає за це ж підприємця додатковим податком… Не дарма за результатами досліджень ОЕСР, податок на працю виявився одним з найшкідливіших для економічного зростання, водночас справжні податки на ресурси – найменш шкідливі.

Власне кажучи, на цьому можна було б і закінчити, але є ще низка аргументів, які теж потребують відповіді.

Соціалісти кажуть, що податок на працю – це спосіб примусити роботодавця сплачувати повну ціну робочої сили, з урахуванням періодів непрацездатності, викликаних хворобами та старістю. Але чому б, в такому разі, не виплачувати ці гроші безпосередньо працівникам, аби вони могли ними вільно розпорядитися, в тому числі, для убезпечення? Ні, кажуть захисники від «експлуатації», працівники, буцімто, безправні, тому готові погоджуватися на умови праці, які ледь забезпечують «відтворення робочої сили» тут і зараз, не дбаючи про майбутнє або ризик втрати працездатності.

Проте, якби це було так насправді, то чи не усі наймані працівники отримували б мінімальну зарплату, і то тільки тому, що уряд про них у такий спосіб подбав.

В реальності на ринку праці існує конкуренція як працівників – за робочі місця, так і роботодавців – за кваліфікованих та сумлінних працівників. Відносна ринкова влада перших і других залежить, передусім, від кількості підприємців та їхньої здатності розширювати бізнес – отже, від ділового клімату: що він кращий, то більше людей наважуються випробувати себе у бізнесі, то більше стає роботодавців, жорсткіша конкуренція між ними та, відповідно, можливості вибору для працівників.

Але Україна, на превеликий жаль, залишається країною загалом несприятливою для підприємництва, і, за даними опитувань підприємців, високе податкове навантаження на працю є одним з визначальних чинників, цього.

То може, як пропонують деякі підприємці та експерти, просто перекласти обов’язок сплати усіх податків, прив’язаних до фізичних осіб (а саме, ПДФО, військового збору та ЄСВ) на найманих працівників? Адже саме вони і є кінцевими, справжніми, платниками цих податків; роботодавці виступають тільки податковими агентами.

Привабливість цієї ідеї оманлива: хоча бізнес при цьому дійсно позбувся би частини головного болю, але суспільство в цілому програло б, не кажучи вже про великі ризики. Але з точки зору проблеми, яка розглядається тут, це, здавалося б, може мати сенс, бо тоді, ніби то, виходить, що і ЄСВ став би внеском без лапок, бо ж платник та майбутній бенефіціар були б однією і тією самою особою.

Проте, більшість вважає, що це не так. І в даному випадку «простий народ» має рацію, оскільки насправді ці «внески» не тільки не примножуються, як слід було б очікувати від справжніх внесків, але просто навпаки: бенефіціар ЄСВ в Україні отримує менше, ніж було за нього сплачено.

Для частини, що надходить до фондів соцстраху це природно, бо у них сума страхових виплат менша за отримані надходження на вартість адміністрування. Наприклад, у 2019 році Державний фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття витратив на власне допомогу безробітним тільки 71,5% своїх видатків, ще 5% пішли на різні, можливо корисні справи, такі як соціальні послуги та заходи сприяння зайнятості, профілактика настання страхових випадків, допомога по частковому безробіттю; а решта 23,5% (майже чверть усіх видатків!) становили управлінські витрати.

Якби платежі до фондів соцстраху було замінено навіть обов’язковим страхуванням, але у приватних компаніях, то конкуренція змусила б останні економити на адміністративних видатках та розпоряджатися своїми активами з вигодою для клієнта, і це могло б покращити ситуацію. Хоча не варто очікувати на цих внесках заробити: сенс страхування від ризиків, таких як хвороби, безробіття чи нещасні випадки – не стільки у тому, що страхова компанія примножує внески, скільки у тому, що застрахована особа у разі настання страхового випадку отримує допомогу саме коли вона дуже потрібна, і, відповідно, менше втрачає.

Проте, це незначна частина ЄСВ, його левову частку, 86%, складає саме пенсійний «внесок». На відміну від неприємних сюрпризів, на кшталт нещасного випадку, старість невідворотно очікує на усіх, і настає у відведений природою термін. Тому, на відміну від страхування, сенс пенсійних внесків – саме у їх примноженні. Але з цим ситуація набагато гірша, ніж, навіть, з страхуванням, бо окрім адміністративних витрат ПФУ учасники солідарної пенсійної системи змушені оплачувати також її занепад як фінансової піраміди.

Адже брати участь у системі, де джерелом виплат виступають внески нових членів вигідно тільки тоді, коли нових більше за нинішніх – в іншому разі звичайна «фінансова піраміда» розпадається. Точно так само солідарна система була вигідною допоки населення збільшувалося, а добробут нових учасників – на той час, переважно промислових робітників, яких відносно легко контролювати – швидко зростав.

Але наразі в Україні склалася ситуація, коли кількість платників практично дорівнює кількості пенсіонерів, і навіть якщо б нікому не вдалося уникнути сплати ЄСВ, то і тоді це співвідношення становило б, у кращому разі, 1.5:1. В середньому, пенсійний стаж складає 37 років, а по досягненні пенсійного віку у 60 років, наші співгромадяни проживають ще, в середньому, 17,5 років – майже вдвічі менше.

Отже, грубо кажучи, якщо одного пенсіонера годує менше двох працюючих, то пройшовши повний цикл за незмінних умов людина отримує з цієї системи менше, ніж вкладає – і це навіть без урахування вартості грошей! Насправді, якщо скористатися пенсійним калькулятором сайту «Ціна держави», то вийде дещо краще, але все одно баланс внесків та виплат залишається негативним. Більше того це покращення порівняно з описаним вище підрахунком виникає тільки за рахунок того самого «дефіциту ПФУ», який ми усі змушені оплачувати через державний бюджет, бо держава у такий спосіб виконує свої функції гаранта.

Але якщо порівняти з порахованим тим таки калькулятором альтернативним доходом, який міг би приносити справжній внесок, то виходить, що ЄСВ, навіть з дотацією від бюджету, може вважатися таким менше, ніж на третину. І навіть якщо б здійснити багаторічну мрію урядовців та захисників солідарної системи, збалансувати ПФУ (наприклад, через підвищення пенсійного віку), то  і тоді це тільки погіршило б ситуацію, оскільки відповідно скоротився б період життя на пенсії.

Тому тих, хто уникає сплати ЄСВ, можна зрозуміти, хоча й не виправдати: набагато вигідніше не робити таких «внесків», натомість зберігати гроші там, де вони примножуються, чи, хоча б, не втрачають вартість, а по досягненні 65 років претендувати на мінімальну пенсію (що не дуже чесно, але хто ж відмовиться)…

Більше того, будь яка «піраміда» тримається на довірі, а наші співгромадяни вже мали можливість переконатися, що навіть на таке часткове повернення «внесків» покладатися варто далеко не завжди. Адже за коротку історію України, пенсії кілька разів зводила майже нанівець інфляція, а у 90-х роках, особливо наприкінці, навіть ці крихти не виплачувалися місяцями.

Так, був і період, коли політики, змагаючись за електоральну підтримку з боку пенсіонерів, надто на тлі економічного зростання, підвищили пенсії так, що зовсім небагата Україна стала чемпіоном світу з частки відповідних витрат у ВВП – аж 18%! І за економічним розміром уряду, тобто, часткою урядових витрат у ВВП ми, відповідно, теж були в світових рекордсменах – водночас, перебуваючи в останній чверті країн за якістю державного врядування.

Не дивно, що це закономірно закінчилося двома кризами, у 2008 та 2014 роках, одна страшніша за одну – і, також закономірно, жорсткою «корекцією».

Отже, урок, який винесли і працівники, і роботодавці, полягав у тому, що «повернення внеску» вирішальним чином залежить від політичних рішень та стану економіки. А громадяни України мають резони скептично ставитися до можливості вплинути що на перше, що на друге.

Нинішній стан солідарної системи теж не є стійким (і принципово не може бути таким за нашої демографії – а вона вже не буде принципово іншою). Тому нинішнє покоління працюючих здогадується, що солідарна система не має перспектив. І це таке очікування, яке здатне саме себе виправдовувати, бо що менше бажання брати участь у цій системі, то менше людей це будуть робити, то швидше розсиплеться «піраміда» як описано вище.

Нарешті, зайвим доказом на користь того, що і держава, насправді, розглядає ЄСВ саме як податок, є сплата його навіть працюючими пенсіонерами, для яких цей платіж точно не є «внеском», бо пенсію їм вже призначено. Так само, як суто «лівими» з точки зору пенсійного забезпечення є усілякі «збори до ПФ» з купівлі деяких товарів, мобільного зв’язку, тощо – але про них окрема розмова.

Таким чином, навіть якщо б ЄСВ сплачували безпосередньо застраховані особи, він мав би тільки деякі, і то тільки часткові, ознаки внеску у майбутню пенсію. Хіба що його можна було б розглядати як внесок до спільної справи утримання старших – але за такою логікою, чому б не назвати решту примусових платежів також «внесками», на утримання держави?

Якщо просто записати до її функцій також утримання непрацездатних (а це вже є так по факту) і не робити принципової різниці між, наприклад, інвалідами з дитинства та непрацездатними за віком, то все стає на свої місця, логічно і просто, без штучних конструкцій на кшталт «дефіциту пенсійного фонду», який держава сплачує сама собі.

Єдине, що в такому разі вибивається з логіки: навіщо потрібен спеціальний податок для забезпечення частини державних функцій? Та ще й такий економічно шкідливий, яким є податок на працю?

Источник: news.liga.net