Политика

Павел Казарин: Мир с Россией невозможен. Хотя многие на это надеются

На это надеются в Европе, отчаянно стремящейся вернуться в 2013-й. В котором не нужно забивать голову санкциями, Крымом, Донбассом и спорами о Nord Stream. В котором не нужно тратиться на армию и сбрасывать деньги на НАТО.

Далее текст на языке оригинала

На це сподіваються в Україні. Ті, хто не хоче міняти бізнес-ланцюжки. Ті, хто їздить до Росії на гастролі. Ті, хто виправдовують інтереси гаманця риторикою «боротьби за мир».

На це сподіваються усі, кому Росія платила офіційно або з-під поли. Ті, хто переконував себе, що цінності та цінники мусять збігатися. Ті, хто мріє про повернення в зону комфорту. Яка безнадійно канула в небуття 2014-го.

Тільки є одна проблема. А чому всі гадають, що миру хоче сама Росія?

Кожен політик рано чи пізно стає заручником власних поглядів. Кожен політик рано чи пізно починає міряти реальність по собі. Вибори – це спосіб ротації влади, внаслідок якої важелі отримують ті, хто відчуває «zeitgeist». Той таки «дух часу» та порядок денний поточної доби. Змінюваність влади гарантує притомність влади.

Будь-яка країна, в якій відбувається ротація еліт, рокована на зміни. Тому що змінюються настрої, надії та запити. Ми наочно спостерігаємо це в Україні, де для багатьох людей питання добробуту застять питання суверенітету. Але в тому й річ, що в самій Росії нічого не змінилося. Тому що ротації влади у цій країні немає і в осяжному майбутньому не буде.

Владімір Путін перебуває у Кремлі понад двадцять років. Він звик, що навколо змінюються уряди, режими та архітектури, а він – залишається. Суспільні настрої не визначають його погляди – просто тому, що він живе у своїй власній реальності. Яка може не мати нічого спільного з реальністю російського обивателя.

Так, свій перший термін він починав з розмов про єдину Європу від Лісабона до Владивостока. Та в його анамнезі – Революція троянд у Грузії та перший Майдан в Україні, мюнхенська промова і придушення Болотної площі. Він – заручник своєї картини світу. В якій Захід послідовно воює проти Росії, забирає у неї «зони впливу» й відмовляється вбачати в Москві столицю імперії. У його свідомості саме Захід почав цю війну: розвалив СРСР, відібрав країни Балтії, відколов Грузію та Україну. А сам Владімір Путін в своїй уяві тільки «відновлює рівновагу», «завдає удару у відповідь» і «дає здачі».

Який сенс йому прагнути закінчення війни, якщо будь-який компроміс для нього – поразка? Який сенс повертатися в ситуацію миру, якщо в ній немає місця для його мрії?

Російська політика приречена на незмінність, доки лишається незмінним російський президент. Для якого вся новітня історія – це одна тривала шахова партія. В якій він відновлює імперію, обороняється від Заходу й вписує себе в підручники історії.

У всіх інших країнах економіка може визначати політику, а настрої людей – політичну риторику. Але ця формула не працює в Росії. Тому що тут все точнісінько навпаки. Й та ж таки російська економіка – всього лише скарбничка для реалізації мрії однієї людини.

Українська політика може змінитися – разом з новим президентом та новим парламентом. Може змінитися Європа – якщо її виборець вирішить, що загроза від Москви перебільшена. Але ми не маємо жодних підстав вважати, що зміниться Росія.

Бо при владі в РФ залишаться ті самі люди. Які вірять у «план Даллеса» й цитують фальшивки. Які розводяться про ядерні удари й зрежисованість будь-якого протесту. Які звикли називати силу – слабкістю, чорне – білим, а неминуче – поправним.

Навіщо їм жадати повернення у 2013-й, якщо їхня родова травма – це 1991-й?


Источник: www.obozrevatel.com