Политика

Сергей Громенко: Украина – не Афганистан: почему проекту »Новороссия» никогда не стать реальностью

Прошел месяц с тех пор, как Кабул упал под ноги талибам, а наш Интернет захлебнулся сравнениями Украины с Афганистаном. Пора разобраться, были ли подобные аналогии уместными, и какие уроки мы реально можем извлечь из афганских событий.

Талибан захватил страну не просто быстро, а молниеносно. Еще 8 июля президент Джо Байден уверял, что талибы не завоюют Афганистан, а США не будут вывозить свое посольство на вертолетах, как в 1975-м из Сайгона. 11 августа две трети афганских провинций уже находились под новыми властями, а американская разведка уверяла, что столица продержится еще три месяца. Прошло 4 дня – и Кабул пал. И вертолеты таки пришлось применять, – пишет Сергей Громенко в блоге gazeta.ua.

Далее текст на языке оригинала.

Читаючи коментарі про цю «тріумфальну ходу» радя… ісламістської влади – ошелешені на Заході та радісні в Росії – я не міг позбутися сильного почуття дежавю. Однак паралелі були аж ніяк не з сучасною Україною, що б там не писали численні оглядачі. Ідентичну картину ми спостерігали в нашій країні, але не зараз, а понад сім років тому – навесні 2014-го.

23 лютого внаслідок інформаційної спецоперації збуджений натовп севастопольських ватників обрав першого в Україні «народного мера» – ще й російського громадянина. 27 лютого «зелені чоловічки» захопили центр Сімферополя. До 16 березня, дня проведення «рефейкрендуму», весь півострів уже перебував під російським контролем. У березні-квітні пошесть захоплення адмінбудівель і проголошення проросійських «народних республік» перекинулася на Донбас і Харків, а потім – на Одесу. Мітинги під триколорами відбувалися по всьому півдні країни. Швидкість поширення сепаратистських рухів була такою, що навіть антипутінські російські ліберали почали замовляти по Україні панахиди.

Однак на цьому паралель із Афганом і закінчується, бо вже тоді українці зуміли організуватися і дати відсіч російській гібридній агресії. Зіткнення 2 травня в Одесі були нашим атолом Мідвей-1942 (порівняння із Тихоокеанським театром значно доречніші в наших умовах, ніж із застряглим в зубах Сталінградом). Так, у них війна тривала ще три роки, але японці більше не могли мріяти здолати Америку. І хоча у нас кінця бойовим діям ще не видно, одне можна сказати точно – перемога Росії не відбулася. У нас – не громадянська війна. Проєкту «Новоросія» ніколи не стати реальністю. Україна – не Афганістан.

А от щоб розібратися, чому так сталося, нам і треба порівняти обидві країни.

І перше, що слід усвідомити, що не спадало на думку більшості західних політиків та оглядачів, і що точно шокуватиме звичайних громадян – те, що переможена талібами афганська держава взагалі не може вважатися власне афганською! Залежно від ваших політичних поглядів ви можете назвати офіційний уряд м’яко – «проамериканським», або жорстко – «колабораціоністським». Суть від цього не зміниться – у 2001 році таліби були переможені американцями, виник тимчасовий уряд, а 2004 року постала Ісламська Республіка Афганістан.

Чи була вона для афганців «своєю»? Дивіться самі – на вибори 2014 року (перші вільні після 2001-го) прийшли 7 млн афганців з 12-ти із правом голосу. На вибори 2018 – 3,3 млн, 2019 – лише 1,8 млн. Враховуючи, що голосувати могли менше половини мешканців країни (12 з 31 млн), нічого дивного, що населення не вважало ані владу, ані державу своїми. І як тільки зовнішня потуга зникла, димом розвіялася і Республіка.

Населення не вважало ані владу, ані державу своїми. І як тільки зовнішня потуга зникла, димом розвіялася і Республіка

Хіба так можна сказати про Україну, та ще й після Революції гідності? Звісно, ні. Фатальна російська помилка полягала в тому, що вони були упевнені у «несправжності» нашої держави. Країна-404, казали вони. Але, як виявилося, мільйони українців не побажали міняти свою реальну батьківщину на примару «русского мира».

Сказане вище не означає, що таліби мають 100% підтримку. Просто вони становлять зрозумілу альтернативу продовженню багаторічної громадянської війни, і пересічні афганці погоджуються на них як на менше зло. Наполеон вчив, що перемога лише на чверть залежить від матеріальних факторів, а на три чверті – від моральних. Навряд чи в Афганістані можна знайти когось більш мотивованого і підготовленого за таліба.

Тому хай вас не дивує швидкість просування Талібану, при тому, що урядова армія налічувала 350 тисяч особового складу, а талібів було заледве 200 тисяч. The Washington Post цитують афганського офіцера, який пояснює, чому солдати уряду не зупинили Талібан: «Брате, якщо ніхто інший не воює – чому я маю?». Позбавлені американської військової підтримки, а найголовніше – віри у свою справу, солдати складали зброю. І скільки б мільярдів доларів США не витратили на чужу армію, якщо тій ні за що воювати, вона і не буде.

В Україні, як ми знаємо, все навпаки. Навіть у неможливих кримських умовах все одно щонайменше чверть оточених військовиків чинили опір, хай і неозброєний, а в Сімферополі дійшло до стрілянини, в якій загинув наш прапорщик Сергій Кокурін і один їхній. На Донбасі воювали добровольці, а потім українці масово йшли до лав армії. Ухильників теж вистачало, не будемо вказувати пальцем. Але ані тоді, ані тим більше зараз афганський сценарій у військах не повториться.

Можна зверхньо, з позицій постмодернізму насміхатися над темними афганськими селянами, які підтримують архаїчну програму Талібану. Однак і серед українців туга за «справжніми цінностями» (читай: совком) дуже сильна. А найголовніше – це ж не афганці винуваті у тих соціальних експериментах, які над ними ставляться.

У 60-х роках минулого століття Афганістан упевнено крокував від «феодально-племінної» вольниці до просвіченої монархії. У порівнянні з своїми сусідами – Іраном та Пакистаном – він був найбільш світською та найбільш вільною країною. Але дозріти до демократії своїми силами афганцям не дали. Спочатку Радянський Союз спробував побудувати там соціалізм, що закінчилося громадянською війною і першим Талібаном, а потім США взялися насаджувати лібералізм. Кінець був дещо передбачуваним – Талібан 2.0.

Українці мають свою сумну історію. Наше суспільство глибоко травмоване. Але наш постгеноцидний та постколоніальний стан – не до порівняння з тим, що пережили за останні пів століття афганці. Тож і наш відкіт до архаїки не такий глибокий. Так, 20% громадян, які не вважають Росію агресором і ностальгують за пломбіром, з нами надовго. Але за нинішню Україну – все одно більше.

Це той комплекс причин, через які наше внутрішнє становище значно міцніше за афганське. І саме тому Америка не відчуватиме потреби вчинити в Україні так, як в Афганістані. Бо якщо молоді афганці хочуть справедливості (хай і у вигляді шаріату) і не хочуть воювати за ліберальні цінності, то і США не будуть воювати замість них. Українці, як виявилось, хочуть битися за свою землю, і навіть охочі «перестати стріляти» і «домовитися посередині» за два роки почали переймати войовничу риторику. А раз є запит на продовження боротьби, буде і продовження заокеанської допомоги.

Так, американська евакуація з Кабулу виглядала ганебно. Паніка, вибухи, люди на шасі літаків – дике видовище, не гідне такої великої країни. Але багато хто плутає жалюгідність останньої сцени з провалом всього спектаклю, а це геть не так. У 2001 році американці прийшли не зробити Афганістан багатим і вільним (це була побічна ідея), а убезпечити себе від Аль-Каїди. Ця мета була досягнута доволі давно, тож теперішній вивід військ аж ніяк не послабив США як такі. Ба навіть більше – американські солдати будуть залишатися в живих, долари не витрачатимуться на непотрібні речі, а усі ризики розповзання радикального ісламізму – це тепер клопіт Росії. Таліби не дійдуть до Середземномор’я.

Підтримка України ґрунтується на геть відмінних засадах. Анексія Криму та війна на Донбасі – це опосередкована загроза європейським союзникам США. Якщо сьогодні упаде Київ, то завтра – Варшава, а післязавтра – Берлін. Ну і в нашу інформаційну епоху картинка безладу в кабульському аеропорті завдала великої шкоди іміджу Америки сама по собі, тож їй буде треба якось загладити неприємний осад. Навряд чи у Вашингтоні всього цього не розуміють, тому над київським посольством не літатимуть «Чінуки», бо росіяни стоятимуть на лівому березі.

Отже, чим стала для України перемога Талібану, і які уроки ми можемо з неї винести?

По-перше, Україна – не Афганістан. Ми вже побували у їхній шкурі у 2014-му, і результати кардинально відрізняються. Я, як міг, розтлумачив, чому так вийшло. Тому заледве чуєте панікерську заяву, що завтра Київ розділить долю Кабулу, що нас зливають і все пропало – стріляйте на звук.

По-друге, перемога талібів дає Україні невеличкий, але шанс на покращення (ні, не сьогодні – згодом). Росія хоч-не-хоч буде змушена перекинути ресурси на нове протистояння у Центральній Азії, бо є всі підстави вважати, що місце американців в Афганістані займуть закляті друзі Кремля – китайці. Росіяни від нас не відчепляться, але вірогідність великої війни зменшується. Америці ж доведеться відбілювати імідж, тож нам з цього щось перепаде (може, і «Залізний купол»).

Ну і по-третє, нам необхідно усвідомити досі актуальні виклики. Що ми ще можемо скотитися в архаїку, а архаїка – це перемога Росії. Хай вони нас і не завоюють, але новий Янукович на Банковій – приблизно те саме. Тож наш шлях – в майбутнє і на Захід. А також, що розбудова потужної державної організації, міцно зіпертої на народ, важливіша за міжнародну допомогу. Бо інтереси світу міняються, а України – ні.

Тож, Україна – не Афганістан, і давайте з цього скористаємося!


Источник: www.obozrevatel.com